Я гукав, шукав, метався руїнами… Кричати не було сил, як і рухатися. Мов під водою, мов у важкому сні…

Блоги Социальные сети

Stiven Roberts

Не чіпайте мене. Я помер.

Помер давно. Не тоді, коли оперували, коли витягали з мене нутрощі та мили їх дистильованою водою. Не тоді, як завис без страховки над прірвою і не зважувався зробити рух, що міг стати останнім.

І не тоді, як тонув в глибокому озері, повільно опускаючись в темінь та холод брудної води…

Я помер в той день, коли загинули товариші.

Коли я стояв в ямі, яка раніше була домом, і кликав їх. Можливо, ще живих тоді. Живих, як я. Кликав – та не отримував відповіді. Бо хто почує тебе, як немає голосу? Коли ти кричиш: “Сєрий… Юра… Хлопці!..”, але сам не чуєш себе, бо замість слів – хрипкі вигуки, важке дихання.

Бо ще не осів пил вибуху; повітря немає, кисень вигорів. Тільки запах розпеченого металу, мов присмак крові – ти пам’ятаєш, як то. Колись доводилося битися, і смак крові в розбитому носі здавався присмаком іржі…

І тепер смердить іржею. Дим всідається чорним пилом на сніг, горілим озоном стратосфери, падаючим нічним небом…
Щойно стояв на посту; був мороз, мерзли пальці, парувало дихання.
А тепер гаряче, спина мокра від поту… І ноги ледь тримають.

Бо було три вибухи… Три. Перший перед твоїми очима; але ти ще живий, бо снаряд певно зрикошетив від асфальту; а може тому що він не протипіхотний, не мах ні шрапнелі, ні купи осколків.

Другий вибух далі, хоч ти чекав що цілять в постамент пам’ятника “Полуторці”, під якии твій бліндаж. САУ з легкістю рознесе його, завалить всіх, хто надіється на те укриття… Ховатися до всіх? Чи впасти в окоп, щоб було кому розібрати завал, врятувати побратимів?

Але наступний вибух далі від нас, ніж перший. Здригнулася земля, прогуркотіла вибухова хвиля, понеслася селом.
Може й виживемо…

То був третій вибух. Після якого ми померли…

Я не чекав закінчення обстрілу. Щойно прибіг Федя, закривавлений, глухий, я зрозумів – влучили. В можливо, секунди розділяють життя та смерть. Життя та смерть моїх побратимів, якщо я не встигну вчасно; моє життя та мою смерть, якщо встигну невчасно. Ніхто не казав, що не буде четвертого вибуху. Командир це знав, і намагався мене спинити; він не хотів втратити більше бійців.

Я теж тоді ще хотів жити. Але я хотів, щоб жили й мої товариші. Якщо Федір вижив – може, й інші?..
Та в це не вірилось. Те, що я побачив… Не могли вони вижити. І Федор Сирук не міг. Бо та купа цегли, що була колись домом… Ніхто б не вижив.
Я гукав, шукав, метався руїнами… Кричати не було сил, як і рухатися. Мов під водою, мов у важкому сні…
Тоді я все ще був живий, але вже тонув.
А потім я почув голос. З під землі; з того світу.
– Вася…
Голос! Живий!!!
Я кинувся розгрібати завал. Зтягнув лист профілю, побачив сіре від пилу воломся.
– Серьога! Держись, я витягну тебе!
Я вхопив його під руки, потягнув з ями, в якій він був. Мені здалося, що його засипало по пояс, що він проваливсчя в погріб…
Я потягнув, сумніваючись що зможу його витягти. Сподівався зможу, встигну, і скоріше далі, в укриття, поки не пролунав четвертий вибух.
Напружився, потягнув, і надто легко…
Тоді я помер. Серце моє померло. А може, скам’яніло?
Я витяг Серьогу. Фрола. Нашого Фрола…
Ніг в нього не було.
Я вмер, бо більше не відчував себе. Віднялися руки, я впустив побратима на землю.
Щоб він не бачив.
Я не міг дихати і кричати. Безгучно кликав на допомогу товаришів, бо сам вже не міг діяти. Всі сили пішли у рвану землю, в чорноту холодної ночі…
Першим прибіг Виктор Анисимов. Він допоміг витягнути Сергія; ми поклали його на землю. Андрей Харченко зробив укол, разом ми перев’язали джгутами те, що лишилось від ніг… Руки Андрія почорніли від крові та пилу, тремтіли від холоду і хвилювання, але він справився… Навіть написав записку з часом перев’язки. Невідомо для чого…
Хлопці тим часом шукали Юру та другого Серьогу. Я приєднався до них. Я не хотів бачити, як помирає Фрол…
Вітя, Сергій Гринюк, Александр Борисов, Геннадий Волошин, Вова Коваль, ще хтось – ми шукали інших.
І знайшли.
Анісімов знайшов Юру Панасюка. Я був поруч.
Нога Юри була вивернута п’ятою вперед, а голова…
– Не дивись, Вітя…
– Що?
– Голова… Надто…
Але я помилився. Просто тіло було так скручене… Вибуховою хвилею його зламало, мов ляльку.
Потім і Ковтуна знайшли.

Відправили тіла. Серьогу Фрола не довезли. Діма, наш медик, зробив все, що міг. Сергій був його другом.
Але не в силах повернути до життя тих, хто вже помер. З такими ранами неможливо вижити, і я не знаю, якими надлюдськими силами тримався Серьога за життя… Можливо тому, що мав маленьку доньку…
***

Всі, хто там був – ми всі загинули в той день. В тій чи іншій мірі.
І я помер. Бо побачив смерть, відчув її холодний подих, іржавий присмак…
З тих пір мене немає. Немає того життя, що було раніше.
Але є нове. Переродження. Другий шанс?
Його я не змарную. В лопців його немає, відібрав третій вибух. В мене він є.

Тому не вчіть мене жити, якщо самі не наєте, що таке життя. Не вчіть горбатитися на пана на заводі чи орати города на полі; не вчіть сидіти вдома та годувати свині. Коли мені то буде до вподоби – я робитиму то сам. Але не зараз, не сьогодні…

Не вчіть, бо самі не знаєте, що то – Жити, і як то – Померти…

Загрузка...
Загрузка...